Интервью с легендарным командиром противотанкового взвода 46-го отдельного штурмового батальона специального назначения ВСУ «Донбасс-Украина».
Вот уже семь лет идет война на Донбассе. Тысячи лучших сыновей и дочерей Украины защищают страну от российского агрессора и не дают врагу продвинуться дальше. Один из таких защитников Олекса Сокол — легендарный командир противотанкового взвода батальона «Донбасс-Украина». Сокол прошел через настоящий ад на войне и чудом сумел выжить после тяжелого ранения, когда пуля снайпера прошла рядом с сердцем.
Редакция сайта 057 пообщалась с Олексой. В первой части интервью легендарный командир рассказал о школе пыток от отца, трагедии в семье, подготовке к войне с самого детства, бандитском режиме Януковича, сложном пути на фронт, первом бое на Саур-Могиле, спасении души, жестких тренировках для бойцов и многом другом. Далее текст с его слов.
Народився я в кінці 70-х років на Січеславщині. Я вважаю, що народився у степу. Степ — це колиска мого дитинства. Він для мене є рідним, як для когось рідні море, гори і ліси.
Моє дитинство проходило на березі Дніпра в досить теплій атмосфері. Кожного літа я гостював у моїх бабусі і дідуся. Для мене це було можливістю знаходитись у селі, де жили мої прадіди та прапрадіди. Це стало такою великою основою, яку мені заклали і саме там зародилася моя любов до Батьківщини, до України. Дитинство, в цілому, було досить непоганим і цікавим. Але був один мінус — моє дитинство і юність припали якраз на звершення ери Радянського Союзу. Тому ми не те, що нічого не мали — ми були просто обмежені в своїх можливостях, були обмежені в можливостях наші батьки. Я не можу згадати, що тоді було легко як зараз, але було класно і чудово: батьки були молоді, бабусі і дідусі були живі. А в усьому іншому я не бачив нічого класного, тому що за ті прожиті роки можу сказати, що було дійсно важко. Батьки були змушені виживати і тяглися як могли, бо народився я в родині пролетаріату, як тоді говорили. Моя мати була інженером, батько працював шофером.
Закінчив я 11 класів загальноосвітньої школи. Навчання мені подобалося, але не завжди давалося добре, тому що як і будь-який хлопець хотів погуляти та прогуляти. Якщо було б більше дисципліни, то показники мав би вищі. І все ж в якийсь час я взявся за розум і досить непогано закінчив школу. Після цього пішов до технікуму, тому що на інститут у батьків не було грошей. Батько мені сказав, що потрібно десь закінчити навчання і йти працювати. Це вже була Україна в перші роки незалежності, коли народ масово пішов на базари, озброївшись «кравчучками» і намагаючись якось вижити. На цей період припало моє студентство.
Проте ще з 12 років я змушений був сам себе одягати, взувати і готувати до нового навчального року, тому що сім'я це не витягувала. Ставлення мого батька до своїх обов'язків, як батька великої родини, було ніяким. В роки юнацтва мені довелося зіткнутися з сімейним насильством, зіткнутися з тим, що в родині є тиран — людина, яка не вміє тримати себе в руках, не знає як вести себе по-чоловічому. В школі я давав здачі усім — навіть старшим. Але в конкретний період часу мені було заборонено давати здачі, бо якщо з кимось десь побився, неважливо правий чи не правий, я приходив додому і мене просто забивав батько. Він мене страшно бив руками, ногами і залізним прутом. Бив головою об стіну. Це були забивання аж до втрати свідомості. Я вважаю, що на той момент пройшов таку школу тортур, яку навіть в полоні не всі проходять. Це в якійсь мірі мене загартувало. Я навчився не плакати, навчився не скаржитися, коли мене б'ють. Але коли став більш старшим, то батько вже не міг мене бити, бо я був на дві голови вище його і важче кілограм на 30. І вже я «ганяв» його по кімнаті. В підсумку мені довелося ще й пережити розлучення батьків, яке було дуже болючим, тому що це відбилося на мені, сестрі і матері. Сім'я остаточно зруйнувалася, коли мені було 20 років.
І десь саме в ці роки припадає моє знайомство з організацією «Тризуб», з націоналістичними рухами. Я почав отримувати інформацію і розуміти її. Мені пощастило поспілкуватись з прабабусею, поспілкуватись з людьми минулого сторіччя, які пережили голодомор і війни. Ці люди бачили, що таке окупація України, масовий терор, катування і депортації. Вони сформували в мені бажання знати правду і оцінювати життя, спираючись на сухі історичні факти та слова свідків, а не на те, що говорили в радянські часи. У газеті можна написати, що завгодно, а насправді все може бути по-іншому. Історія з різних джерел мене завжди цікавила і я її вивчав. Свого часу у мене було бажання піти вчитися до інституту на історика. Але не вийшло, тому що були складні часи.
Хоча насправді мені було цікавим навчання і в технікумі, бо це розвиток. Там також була велика різниця зі школою. Тому що в школі діяли певні обмеження, а сама вона була радянського типу, де всі повинні бути однакові, всі повинні бути «сіренькі». У технікумі нам давали волю розвитку. Одночасно з цим я майже професійно займався спортом — важкою атлетикою. Це був своєрідний вихід енергії.
У період, коли мені потрібно було йти в ряди Збройних сил, я туди не потрапив через навчання. А вдруге я не зміг потрапити до лав армії, тому що в кінці 90-х років отримав осколкове поранення нижніх кінцівок. Це призвело до лікування і неможливості увійти до лав Збройних сил. Якоюсь мірою це мене травмувало психологічно, бо я розраховував піти до армії. Я бачив себе людиною, яка в майбутньому може стати військовим. Для мене була важлива військова форма. Тому не отримавши такої можливості, я почав рухатись далі та шукати можливості для заробітку. Через 5 років я знову намагався потрапити до лав Збройних сил, але у військкоматі мені відмовили зі словами: «Хлопчик, йди звідси. Тобі тут робити нічого. Нам такі не потрібні». На цьому закінчилася епопея з військкоматом і можливістю піти на строкову службу в армію.
Моє життя розбивалася на етапи — десь плюс-мінус 5 років. Чому? Перший раз я поїхав за кордон на заробітки, коли мені було 20 років. Я поїхав туди, тому що в Україні було важко заробити гроші. Коли люди отримували зарплату в 20-30 доларів, це вважалося дійсно дуже великими грошима. У моєму випадку хлопець, який закінчив технікум і не мав досвіду роботи, міг бути тільки грубою робочою силою. У провінції знайти роботу було ще важче, а їхати в столицю для мене не варіант. Тому я поїхав до свого дядька за кордон. Він взяв мене попрацювати до себе. Я вважаю, що це був досить серйозний досвід в роботі і зароблянні грошей. Тоді я відчув не смак грошей, а смак розуміння. Відчув, що таке заробити справжні гроші, коли ти розумієш, що твої труди гідно оплачуються. Я спокійно заробляв і міг на щось відкладати. Вдячний своєму дядьку, який мене направив саме на шлях чесного заробітку, а не шлях криміналу. Це було такою своєрідною школою життя, бо у нього була досить жорстка дисципліна. В бригаді була повага до старших і тих, хто працює. І мені привели повагу до тих людей, які чесно заробляють гроші.
Через деякий час я повернувся на Батьківщину, щоб стати на захист сім'ї, коли у батька закінчилась уся людяність. За фактом все було зруйновано. Ми повинні були продати будинок, який будували батьки, де виріс я і моя сестра. Все це відбувалося болісно. Це була психологічна травма як для мене, так і для сестри. Все це супроводжувалося мордобоєм і нанесенням тяжких тілесних каліцтв. Наша сім'я пережила таку міні-трагедію. Тому я змушений був повернутися в Україну.
Вже через деякий час я продовжив свій шлях і почав працювати в Україні. Мене запросили на роботу начальником охорони у велику фірму, яка відповідала за безпеку. Туди я потрапив завдяки своєму досвіду військово-патріотичних рухів, спорту і самоорганізації. Мені подобалося працювати у цій фірмі, бо у нас була майже військова дисципліна, було все зрозуміло, були чіткі критерії. Скажімо так, я себе там знайшов. Також досить пристойна була зарплата, забезпечення і подальший розвиток. Це давало мені можливість допомагати родині, забезпечувати їх. На той період я став відповідати за родину, бо був єдиним чоловіком. Сестра закінчувала школу, потім подальше навчання — потрібно було допомагати.
Певний період я працював у тій фірмі, а потім, як то кажуть, усьому хорошому приходить кінець. Почалися певні проблеми, пов’язані з кількома власниками цієї фірми, вони почали щось ділити. Криза призвела до затримок заробітної плати і фінансування. Люди певний момент трималися, але потім почали «розходитися». Саме так було і в моєму випадку. В підсумку я був змушений шукати роботу, змінювати вид і місце діяльності. Тоді я поїхав працювати в Дніпро. Знайшов роботу і там почав життя з нової сторінки. Пішов на роботу технологом в автоцентр. Мені це подобалося, був певний розвиток, була обіцяна серйозна зарплата. Але як в Україні буває, обіцяють одне, а роблять зовсім інше.
Попрацювавши ще декілька років, я зрозумів, що нічого не буде, зібрав речі і знов поїхав закордон. Зробив я це для того, аби мати певний капітал, повернутися в Україну і рухатися далі. В результаті я поїхав на пару років закордон, де навчався і працював в будівельній компанії: пройшов шлях від простого працівника, заробив грошей і отримав певні навички. Я повернувся в Дніпро і відкрив приватне підприємство. У мене було кілька невеликих бригад, які займалися будівельними роботами. Мені подобалося організовувати роботу, знаходити клієнтів, працювати з ними і бригадою, працювати на кінцевий результат, працювати самому на себе, а не на когось. Той період був доволі не поганий, тому що це відбувалося до 2008 року, коли мав місце певний розвиток, ми заробляли гроші і йшли вперед.
Разом з цим я займався пошуковою діяльністю. Я був і є членом пошукової організації «Пошук-Дніпро». Це організація, яка займається пошуком загиблих в роки Другої світової війни на території України. Ми працюємо з архівами, проводимо пошукові операції, ведемо розкопки, підіймаємо загиблих і встановлюємо їх особи. Все це моя можливість доторкнутися до історії війни. Саме тоді до мене приходило розуміння, що війна — це дуже страшна штука і нічого хорошого в ній немає. Хоча багато років радянська влада нам показувала романтизм війни, мовляв, це класно, ми молодці і ми перемогли у Другій світовій. Але я бачив справжнє обличчя війни — перемога була досягнута за рахунок гарматного м’яса, понівечених мільйонів життів і втрат, коли ворога закидали тілами. Я це дуже добре бачив на прикладі битви за Дніпро. Тому що я виріс в селі, де проходили найзапекліші танкові бої і земля була буквально нашпигована металом. Мені довелось побачити, що таке братські могили, в яких могло бути до півсотні кинутих бійців посеред поля. Після цього ти розумієш, що війна — це зовсім не те, що показує пропаганда.
Криза 2008 року зруйнувала весь мій бізнес. Були знищені перспективи. Тому враховуючи свій попередній досвід 10-ти років праці за кордоном я вирішив, що на даний час краще знову поїхати туди і заробити гроші. Треба було змінювати середовище, обставини і взагалі все, а не йти позачергово на дно. За кордон я поїхав з розрахунком на те, щоб вчитися і заробляти. Тому я поїхав до тих, хто доволі непогано стояли на ногах — вони займалися монтажем ліфтового обладнання. У цьому напрямку я не мав жодного досвіду, але для себе вирішив, що якщо вони змогли, то і мені це вдасться. Схиливши голову, я сказав: «Навчіть». Півроку мені довелося попрацювати в такому режимі, коли тобі кажуть: «Подай те, потім іди далі і не заважай». Я мав робити найбільш важку і брудну роботу для того, аби навчитися: працював за двох, залишався тоді, коли всі йшли до дому і таке інше.
Через рік я отримав від шефа пропозицію відколотися від тих, з ким починав працювати, щоб організувати свою бригаду. Моя дисципліна і бажання чесно працювати дозволили мені все це отримати. Саме цього я хотів. Для мене було важливо працювати самому на себе. У мене були свої об’єкти, планування і рух. Я став хазяїном свого життя: були організовані бригади і зібрані люди. Заробляв досить пристойно, тому що можна було за ці гроші придбати хорошу квартиру чи авто. Заробляли і ті, хто працювали зі мною, бо я давав можливість заробити. У нас була досить серйозні дисципліна і підхід до організації праці, бо монтаж ліфтового обладнання — це небезпечно і відповідально. Ліфт є засобом підвищеної небезпеки і треба розуміти, що якісь наші помилки чи неправильні рішення можуть мати серйозні проблеми. Тому працювали чесно і якісно.
Надалі з’явилась можливість росту: збільшувалися об’єми і колектив. Було бажання дорости до того моменту, щоб повернутися в Україну. Була мета придбати квартиру на Київщині і перевезти цей вид діяльності в Україну. Мене підтримували хлопці, які працювали зі мною в бригаді. Ми планували приїхати великим колективом і створити фірму в Україні. Звісно ми розуміли, що в Україні заробіток буде меншим. Але ми захотіли це зробити, аби бути вдома, на Батьківщині, ближче до сімей. Це все було в планах. Це був кінець 2013 — початок 2014 років. На 2014 рік я вже планував працювати саме в Україні.
Крім трудової діяльності у нас є ще життя — соціальне, сімейне і таке інше. Працюючи, я ще розвивався і рухався в напрямку патріотизму. Я був і є козаком Війська Запорізького, але не отого бутафорського, клоунського, яке поналіпляє різні цяцьки і ходить шаблею махає та щось декламує. Я був членом патріотичної організації, яка займалася військово-патріотичною підготовкою. На мою долю випав такий момент, коли я навчав і показував, що таке військова підготовка.
Я готувався до війни змалечку. Знав, що в нас триває війна, якій більше 300 років. Загарбання України почалося доволі давно і те, що Україна в 90-ті роки отримала Незалежність без крові та болі — це в певній мірі заслуга тих, хто приймав її ще без крові. Що я маю на увазі? Україну відпустили спокійно, бо до цього була Литва, до цього були заворушення в інших тогочасних радянських республіках, тому вони не ризикнули, бо ми ще були ядерною територією. В якійсь мірі, нас були вимушені відпустити, щоб не було такого кровопролиття. Ми вислизнули і нам пощастило, але ми готувалися до війни, до її продовження.
Багато людей з недовірою та нерозумінням дивилися на наші червоно-чорні шеврони, на наші вишиванки, на наше бажання боронити прапор. Мовляв, як це так, такого не може бути, яка там війна, про що ви говорите, та це брати, чого це від близьких людей можна очікувати агресії. Але маючи певну впевненість, знаючи історію, спираючись на свій життєвий досвід і досвід своїх рідних, хто був репресованим і на тих, хто боровся до нас, я знав, що буде війна. Тому намагався знаходити час не тільки для роботи, але й для інших важливих моментів. Мені пощастило, бо я так зорганізував свій робочий графік, що кожен третій місяць міг бути вдома в Україні, приділяючи час тому, що вважаю необхідним — пошуковій діяльності та військово-патріотичному руху.
До режиму Януковича ставився вороже як і всі патріоти. Кожна дія цієї бандитської влади налаштовувала мене на агресію. Але можу сказати так, що у мене був період і співпраці з цим режимом, бо доводилося йти з ними на контакт. Пошукова діяльність вимагала завершення певних етапів, які ми робили. Наприклад, перепоховання було можливим тільки у співпраці з місцевими органами влади. Нам доводилося з ними спілкуватися, тому що цей процес досить кропіткий і важкий, а для того, щоб він рухався, треба було мати вільні контакти — хочеш чи не хочеш. Тому в мене була можливість побачити та почути їхнє ставлення. В той момент я прекрасно розумів, що владу Януковича прибрати і зрушити з місця мирним демократичним шляхом буде неможливо. Бандити просто так владу не віддають.
Коли почався Майдан я був закордоном. Там були мої побратими. Ті, з ким я був багато років разом. Вони мені телефонували і кликали туди, але моя відповідь була на кшталт: «Хлопці, вибачайте, але в мирний Майдан я не вірю, знаючи, хто при владі. Бандити не бояться нікого і нічого. Їх може зрушити тільки сила». Тому я висловив бажання допомагати хлопцям фінансово, допомагати в межах своїх можливостей.
Але з часом я вже зрозумів, що треба налаштовуватися на гірше. На Майдані відбулися загострення, тому я почав збиратися додому на боротьбу. Мені довелось приводити до ладу свої справи, закривати процеси і об’єкти для того, щоб повертатися додому. Своїм я вдома повідомив про те, що буде війна. Коли на Майдані почалися більш люті бойові дії і з’явилися загиблі, то я вже чітко розумів, що буде війна. Дехто каже, що все починалося з пострілів на блокпостах в Донецькій області, але це не так — все починалося звідси. Це був момент продовження боротьби, яка триває. Коли я вже побачив «зелених чоловічків» у Криму, то сказав тим, з ким працював, і рідним: «Все, війна. Ви можете називати це як завгодно, але це агресія і війна». І от саме в цей період я повернувся в Україну, повернувся додому, повернувся воювати.
Моє потрапляння на війну — це цікава епопея. У військкомат я потрапив між першою і другою хвилею мобілізації. Прийшов туди з проханням взяти мене на війну, але у мене був такий собі замінник військового квитка, в якому було чітко і ясно написано: «Не придатний до стройової служби». Тому на вахті мені сказали: «Навіщо ти прийшов? Ми таких не беремо». Я у них запитав: «Хіба це вони приймають рішення?». На це почув відповідь: «Ні».
Тоді мене відправили до самого воєнкома. Йому я сказав: «Я відновився. Відправте мене на комісію, я її заново пройду, а потім відправте мене в Збройні сили на війну». Проте йому хотілося зі мною посперечатися. Але все ж таки на той момент мені вже було 35 років і сперечатися з дорослим чоловіком виявилось не дуже вдалою ідеєю. Тому я отримав направлення в комісію. Я витратив декілька тижнів на всі довідки. Виносив їм мозок з 08:00 ранку до 17:00 вечора. Таким чином я майже всіх пройшов, але був змушений обстежитися у відділенні неврології, куди мене направили для перевірки ніг. Вони були здивовані, що я взагалі можу ходити і рухатися. Тому можна сказати, що спорт врятував мене, подарувавши можливість рухатися і нормально ходити. В підсумку мені записали, що я пройшов комісію. З цими виписками я повернувся до військкомату. Там я все-таки отримав бажаний військовий квиток, де було вказано, що відповідаю вимогам і можу йти воювати. При цьому весь цей час військкомат був в дикій напрузі, бо думали, що я якийсь співробітник спецслужб. Вони думали, що відслідковую і контролюю їх, бо я бачив як носили хабарі, бігали матусі та татусі і домовлялися за своїх діточок, щоб вони не йшли воювати. А тут якийсь «ідіот» сидить зранку до вечора та рветься на війну.
Проте сталася прикрість — хвиля мобілізації закінчилась, а на контракт мене не хотіли брати, бо я ж не був на строковій службі. Тому я написав рапорт на прийняття мене до новостворюваного батальйону МВС, в який пішло багато моїх побратимів. Ми тренувалися, було все наче чудово і прекрасно, але в якийсь момент я дізнаюсь, що цей батальйон воювати не буде, а лише чергуватиме на блокпостах. Розуміючи, що багато чого сталося на війні, вже були перші втрати, загинув мій товариш, я вирішив будь-яким чином потрапити на передову і підняв всі зв’язки.
На той момент розростався і вже був на війні «Правий сектор». Тому я вирішив піти воювати саме в цей підрозділ. Штаб «Правого сектора» був в Дніпрі, формування теж. Я звернувся до побратимів, зателефонував, мене почули і затвердили мою кандидатуру як можливого бійця «Правого сектора». Я приїхав в штаб в Дніпро і в той же день вже був на базі, а через кілька днів я пішов на своє перше бойове завдання на Савур-Могилу. Саме таким був мій шлях на війну. Тоді ми йшли на війну не за якимись пільгами чи нагородами, ми йшли захищати свою землю, де ми виросли і народилися. Ми йшли туди, щоб війна не зайшла надто далеко.
Мені запам’яталися навіть не емоції першого бою, а емоції перед самим боєм, саме той момент підготовки, коли ми зайшли в зону бойових дій і розташувалися перед Савур-Могилою. Ми розташувалися на початку села Маринівка — було перегрупування і збір військ. На той момент я мав стан піднесення і був войовничо налаштований. Ти відчуваєш споріднення, коли рухаєшся колоною з більшістю незнайомих тобі людей, але у той же момент вони для тебе свої. А найбільше було емоцій, коли стоїш колоною, починаються якісь рухи, під’їжджають ще автомобілі і з них виходять хлопці, а потім хтось до тебе підскакує, обіймає і радіє. В подібні моменти ти розумієш, що це побратими з якими ти був багато років до цього і ти їх зустрічаєш на війні. Ти розумієш, що не помилився, бо це справжні друзі, справжні побратими, яких ніхто не тягнув, а вони просто взяли і пішли на війну.
Також я відчув незабутні емоції, коли перед боєм зустрівся з Тимуром Юлдашовим на позивний «Тренер». Ця зустріч в якійсь мірі стала вирішальною в моїй подальшій долі на війні. Я дуже вдячний, що колись по спорту познайомився з ним, тому що в нього неймовірні сила духу і незламності. Я знав його як важкоатлета, тренера і досить серйозну особистість, але саме на Савур-Могилі я знову зустрівся з цією людиною. Він на той момент був командиром свого підрозділу, воював, готувався далі йти на штурм. Він ділився з нами емоціями, завзятістю і налаштуванням, як забрати землі та вигнати загарбника. Я вважаю, що в якійсь мірі винен йому життям, бо він ділився своїм досвідом, який отримав на цій війні.
Я пам’ятаю те шикування перед боєм. До кордону було плюс-мінус 15-20 кілометрів. Під час руху нашої колони було багато пилюки, багато вибухів, багато розривів. Це був такий «трешовий» рух. Сказати, що було страшно — ні. Страх прийшов потім, коли це закінчилось. Тоді дійсно було страшно, бо ти починаєш розуміти те, що сталося з кимось, могло статися і з тобою. Хоча я добре розумів, що таке війна і до цього. В моєму випадку я знав, що таке осколкове поранення, бо мій досвід пошукової діяльності подарував розуміння того, як то може бути, коли кістки 50 на 50 змикало осколками. До таких моментів я був готовий. Але бути готовим і розуміти — це одне, а стикнутися з цим — зовсім інше. Дуже важливо, хто поруч з тобою на війні. Дуже важливо, щоб ті, хто з тобою поруч, були безстрашні та вмотивовані. Коли не має паніки і боязні, воювати легше.
На війні дуже важко, як би це не звучало банально, залишитись людиною. На війні бажання агресії і жорстокості по відношенню до ворога іноді зашкалює, бо ти бачив, що відбувається. Для мене найбільш боляче було бачити зруйновані будинки, бачити зруйноване життя. Бачиш і розумієш, що в цьому будинку жила сім’я, яка це все побудувала з любов’ю. Коли до війни вони знали, як це створити, побудувати, рухатися, а тут ти бачиш, що просто хтось взяв і все це зруйнував. Саме це викликало у мене бажання знищити тих, хто приніс війну до нас, стерти їх з лиця землі.
Смерть побратимів змінювала. Ти розумів, що після цього ти більше ніколи не будеш таким як був. Ми ставали іншими. Чим більше було смертей, тим більше ми змінювались. На мою долю випало мати справу не тільки з пораненими, а й з загиблими хлопцями. В перші місяці війни я загалі возив хлопців до моргу, а потім — додому на поховання. Було досить важко. Проте переживши такі моменти, собі пообіцяв, що зараз треба не давати слабкості, не приймати все дуже близько до серця, бо я маю воювати. Були моменти, коли люди гинули у мене на очах. Це неможливо забути, цього не викинеш із свого життя, бо воно з тобою назавжди. Від цього ставало так боляче, що було таке відчуття нібито шматок металу під серцем пече і горить. Іноді хотілось навіть кричати. І дуже боляче було від того, що ти знав, що твій побратим загинув, а його чекають вдома.
В такі періоди мені було важко втримати себе від необдуманих речей — рвати, розривати, вбивати. Але я зустрів людину, яка була дотична до віри. Ця людина мені подарувала певний девіз, який я тримав в собі. Він звучить наступним чином: «Ворога треба вбивати з любов’ю». Я був здивований, як це ворог і любов можуть бути разом, бо для мене це не складалося в єдине ціле. Але мені дуже просто пояснили, що до ворога я маю ставитися як до грішника, до людини, яка не розуміє, що робить, бо нею заволоділа якась темна сторона. Тому вбиваючи цю людину, я звільняю її і свою землю.
Я почав аналізувати, що зі мною відбувається і налаштовуватися, бо не можна постійно спускати агресію. Мені пощастило свого часу зрозуміти те, що найбільше важливо на війні. Коли ми рятували поранених, вивозили їх з оточення і вони виживали — це був подарунок долі на війні. На війні важливо не скільки ти вб’єш, а скільки врятуєш. Це для мене найважливіше. Це подарувало мені можливість вижити і не стати випаленим війною. Я дуже щасливий, що прийняв рішення про те, що с підрозділу, який приймав участь в активних бойових діях, перейду в медичний батальйон «Госпітальєри» і буду рятувати життя. Саме це мене врятувало і дозволило вберегти душу
У мене не один раз питали, чому після медичного батальйону «Госпітальєри» я перейшов до батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» і знов пішов активно воювати, ставши пізніше командиром протитанкового взводу. Чому так вийшло?
Восени 2014 року я отримав поранення, коли нас накривали артилерією. Я біг між двома будівлями у приватному секторі, а прямо наді мною розірвався ВОГ. Я отримав контузію. Мене врятувало те, що я був в бронежилеті, касці, балістичних окулярах і намотаній навколо шиї арафатці. Певна частина осколків потрапила в обличчя, частина — в район вуха. Побратими і я спочатку не звернули уваги на поранення, але пройшло 7 днів і мій став погіршився, бо я не чув вухом. Почалася дика біль у вусі і голові. Я звернувся до лікаря, який зрозумів, що щось відбувається не те — виникало запалення. Мене направили до спеціальної лікарні, у якій займалися лікуванням слуху. У мене була пробита барабанна перетинка і травмований нерв. Можна було взагалі втратити слух. Враховуючи цей діагноз, черепно-мозкову травму і контузію, мене направили на лікування.
Неприємно те, що коли їдеш з війни і змінюєш обстановку, через певний час процент адреналіну в крові зменшується. А коли зменшується адреналін в крові, це я вже з часом зрозумів, починає вилазити все те, що він блокував. У мене виявились проблеми між лопатками, в районі хребця та грудного відділу, що було пов’язано з навантаженням рук. Також на війні я переніс два запалення легенів: медики робили уколи, завдяки чому утримався на ногах, хоча мав бути в лікарні. Це все призвело до того, що у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Тому думати про активні бойові дії не приходилося. Я займався лікуванням і реабілітацією.
Але на кінець 2014 — початок 2015 років я звернув увагу на те, що почалися «трабли» з добровольцями. Почалися виведення добровольчих батальйонів з передової. Тому вирішив для себе, що маю йти до Збройних сил. Я пролікувався, більш-менш став на ноги і на початку 2015 року прийшов добровольцем до 46-го окремого штурмового батальйону спеціального призначення прямого підпорядкування Генерального штабу. Мене взяли в штат, враховуючи досвід 2014 року.
Батальйон в той момент формувався, він ще не виходив в зону бойових дій. Початок 2015 року — це період створення батальйону. Я потрапив в цей батальйон і одразу налагодив зв’язок з тими, хто для мене важливий. Там я знайшов контакт з начальником медичної частини батальйону. Це була вже досить доросла людина, дядько в поважному віці. Він мав більше 30 років досвіду роботи на «швидкій». У нього було дуже багато як плюсів, так і мінусів. Я домовився з ним, що допоможу прибрати ці мінуси. Якщо в мене не було такого медичного досвіду, як у нього, то я мав прикладний досвід війни. Ми з ним домовилися, що я йду до нього і буду навчати хлопців.
Ми з ним навіть почали працювати, але виник один курйоз. Мене викликали до начальника штабу. Він у мене спитав: «Де це ти пропав? Ми тут тебе чекаємо на посаду». Я і кажу: «Усе, служу в парамедиках». Він відповідає: «Ні, забирайся і їдь з майором на стройову до начфіна». Я тоді не зрозумів, куди і до якого начфіна треба їхати. Начальник штабу додає: «Ти — помічник начфіна. У тебе військова спеціальність заступника начфіна батальйону». Я у нього запитав: «А нічого, що я не хочу? Нічого, що я маю робити інше?». Він до мене повертається і каже: «Слухай, ти куди потрапив? Я тут командир і я буду вирішувати». Я йому пояснив, що взагалі-то прийшов воювати, захищати батьківщину і бути на передовій, а не десь в тилу. На той момент він не знав, хто я, і сказав таку фразу: «Де ти був в 2014 році? Приходять такі розумні в 2015 році. Треба було в 2014 році йти воювати». А я на нього просто подивися і не став сперечатися, сказавши, що йому видніше, після чого просто вийшов зі штабної палатки.
Через хвилин 10 мене знайшли. Посильний каже: «Там вибачаються і просять повернутися в штаб. Таке непорозуміння сталося через незнання». Я спокійно туди повернувся и начальник штабу сказав: «Слухай, ти мене вибач. Я тепер знаю, ким ти був в 2014 році. Що ти збираєшся робити?». На це я йому відповів: «Так я же сказав, що ми вже домовилися в медичній частині з начмедом про те, що я їм допомагаю». А він говорить: «Ти розумієш те, що максимум, що ти можеш отримати — це посаду водія-санітара. Там не буде росту. Ти будеш просто водієм і все». Після цих слів мені довелось у нього спитати: «Хіба це на щось впливає? Я прийшов захищати Батьківщину. Закінчиться війна, після чого я повернусь додому». Він тоді каже: «Кожен солдат мріє «стати генералом». Я тебе попередив, що ти не станеш навіть сержантом і росту ніякого не буде». Далі ми потиснули один одному руки, усміхнулися і пішли робити свою справу.
У батальйоні я займався тренуванням хлопців, які туди прийшли добровільно. Я вдячний їм, що вони поставилися з великим розумінням і бажанням до тренувань, а також довірилися мені. Тому що ці тренування були жорсткими, максимально наближені до бойових дій. Ми тренувалися в стресовому навантаженні — день і ніч. Я давав їм ситуації зі свого бойового шляху. Привчав кожного, що все має бути при них, вони мають думати один про одного, про команду, про те, як вберегтися, окопатися, бо це «елементарщина» на фронті. Я дуже вдячний хлопцям, що вони мене почули і прийняли в свою сім’ю. Ми були постійно разом. І так відбувалося протягом плюс-мінус двох місяців. Але через певний час в батальйоні відбулися трагічні події.
Продолжение истории Олексы Сокола читайте на сайте 057 в ближайшее время.
Напомним, что редакция сайта 057 брала интервью у командира снайперского взвода 58-й бригады Вооруженных сил Украины Сергея Варакина. Подробнее об этом читайте здесь.
сокол история командир война донбасс
